Колись на радіо була така рубрика, "Колесо історії" називалася.
Цікава рубрика, пізнавальна!
От згадалася принагідно,
це до слова про якусь "Волинську різню". і таке інше:
Віталій Гайдукевич
6 ч ·
1 вересня. Нотатки на полях зошита з історії...
Польща зараз стала в позу пані, котра вся в білому, а довкола усі бабаї. Але панам полякам варто нагадати - вони брали участь у вбиванні Чехословаччини. Разом із Німеччиною і Угорщиною. Давайте ще раз це зафіксуємо - Польща є країною агресором і 1 жовтня 1938, погрожуючи застосувати військову силу, Варшава виставила ультиматум з вимогою передати до складу Польщі Тешинську область. Увечері в Тешинську область увійшли польські війська. Чи згадали поляки 1 вересня 39-го про те, що самі хотіли погріти руки на лихоманці анексій? Навряд.
1 вересня 39-го Німеччина та Словацька республіка перейшли кордон Польщі - вторгнення. 17 вересня Польщу атакував СРСР.
В цьому моменті полякам варто було б нагадати про Варшавський мир 1920 року і Ризькі угоди 1921 року.
В 1920 році Українська Народна Республіка та Польща підписали угоду котрою - Варшава визнає незалежність УНР, країни домовляютсья про військову допомогу і спільні дії проти Росії. Наскільки ця угода була вигідна Україні? Це окрема мова - за тих історичних обставин вона була і це важливіше, але...
1921 року (через рік після намірів спільних дій проти Москви) підписано Ризьку угоду, котрою Польща та РРФСР (Росія) укладають мир і ділять між собою землі України та Білорусі. Бажання отримати більше земель застило очі і Варшава зрадила союзників - УНР.
Але що таке домовлятися із Росією? Поляки перевірять на собі 17 вересня 1939-го. Польщу порвуть так само, як раніше вона з Росією порвала Україну - карма.
Початок другої світової... "Дєди ваєвалі" почалося саме вторгненням в Польщу. В ту, що зрадила Україну - так, але де юре в незалежну державу із визнаними кордонами на той момент. Россія і Третій Рейх - партнери в роз"вязуванні війни. "Дєди" гібридно вторглися у Фінляндію і плюндрували Литву, Латвію, Естонію, Румунію (до складу котрої на той момент входили Бесарабія і Буковина).
P.S. московитським тролям одразу - в буду! - те, що раніше українські землі розтащили по державах-сусідах, не значить , що ці землі припинили бути українськими. Тож аргумент "СРСР об"єднав Україну" - "ф топку". Це те саме, що аргумент вертухая: "я об"єднав усю родину - тепер ви сидите в одній камері..."
вважаю, що про такі речі треба пам'ятати...
усім...
про всяк випадок...
для загального розвитку.
Еге ж?..
Тарас ШЕВЧЕНКО
***
Буває, в неволі іноді згадаю
Своє стародавнє, шукаю, шукаю,
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
Що й я таки бога колись-то хвалив!
Шукаю, шукаю... господи б, хотілось
Згадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсь
На таке погане, що так і заснув,
Богу не молившись!.. От мені приснилось...
Свинею заснувши, звичайне, такий
І сон приверзеться... ніби край могили
Пасу я ягнята, а я ще малий;
Дивлюся, могила ніби розвернулась,
А з неї виходить неначе козак,
Уже й сивоусий собі неборак,
Та і йде до мене... Я собі звернулось,
Щеня мов під тином,— звичайне, мале,
То й перелякалось. От мене бере
Неначе на руки та несе в могилу,
А чорна могила ще гірше розкрилась.
Дивлюся, в могилі усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по коліна неначе одтятий;
Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.
«Дивися, дитино, оце козаки
(Ніби мені каже), на всій Україні
Високі могили. Дивися, дитино,
Усі ті могили, усі отакі.
Начинені нашим благородним трупом,
Начинені туго. Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона вкупі
З нами, козаками! Бачиш, як лежить —
Неначе сповита!.. Тут пана немає,
Усі ми однако на волі жили!
Усі ми однако за волю лягли,
Усі ми і встанем, та бог його знає,
Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!
Та добре дивися,— а я розкажу,
За що Україна наша стала гинуть,
За що й я меж ними в могилі лежу.
Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину
Слухай же, дитино». А потім ягнята
Приснились у житі, лановий біжить
Та б'є мене добре — і ніби, проклятий,
Свитину здирає... І досі болить,
Як сон той згадаю. А як нагадаю
Козака в могилі, то й досі не знаю,
Чи то було справді, чи то було так,
Мара яка-небудь. Мені той козак
Розказував ось що...
«Не знаю, як тепер ляхи живуть
З своїми вольними братами?
А ми браталися з ляхами!
Аж поки третій Сигізмонд
З проклятими його ксьондзами
Не роз'єднали нас... Отак
Те лихо діялося з нами!
Во ім'я господа Христа
І матері його святої!
Ляхи прийшли на нас войною!
Святиє божії міста
Ксьондзи скажені осквернили!
Земля козача зайнялась
І кров'ю, сину, полилась.
І за могилою могила,
Неначе гори, поросли
На нашій, синочку, землі! Я жив на хуторі, з ..... *
Я стар був, немощен. Послав
З табун я коней до обозу,
Гармату, гаківниць два вози,
Пшона, пшениці, що придбав,
Я всю мізерію оддав
Моїй Україні небозі...
І трьох синів своїх. «Нехай,—
Я думав, грішний перед богом,—
Нехай хоть часточка убога
За мене піде, за наш край,
За церков божію, за люде,
А я молитись в хаті буду».
Бо вже не здужав, сину, встать,
Руки на ворога піднять!
Зо мною, слухай же, остались
Данило, чура мій, та я,
Та Пріся, дочечка моя!
Воно ще тілько виростало,
Ще тілько-тілько наливалось,
Мов та черешенька!.. За гріх,
За тяжкий, мабуть, гріх великий,
Не дав мені святий владика
Очей нарадувать старих
Моїм дитятком!..
Не ходили
Ксьондзи по селах, а возили
На людях їх з села в село,—
Такеє-то у нас було!
Якось їх, клятих, і до мене
Вночі на хутір занесло.
А з ними челядь їх скажена,
Та ще драгуни... Дай мені
Хоч коли-небудь, боже милий,
На світ твій виглянуть з могили —
Спряжу всю шляхту на огні!
Вони, вони — не бійся, сину! —
Вони, ксьондзи, мою дитину
З собою в хату завели,
Замкнулись п'янії, я бачив.
А челядь п'яна полягала
У клуні на соломі спать,
Драгуни теж. А ми з Данилом
Соломи в сіни наносили,
А клуню просто запалили...
Не встануть, прокляті, оп'ять
Дітей козачих мордувать,
Усі до одного, згоріли!
І Пріся бідная моя
Згоріла з клятими! А я...
На пожарищі хрест з Данилом
Поставили та помолились,
Заплакали... Та й потягли,
На коней сівши, до обозу,
Синів всіх трьох моїх найшли
Та в добрий час і полягли
Отут укупі!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А як ми бились, умирали,
За що ми голови складали —
В оці могили? Будеш жить,
То, може, й знатимеш, небоже,
Бо слава здорово кричить
За наші голови... А може,
І про могили, і про нас
З старцями божими по селах
Правдива дума невесела
Меж людьми ходить...»
[Перша половина 1850.
Оренбург]