У Польщі запевняють, що резолюція жодним чином не вплине на відносини з Україною.
Депутати польського Сейму пояснили, чому ухвалили резолюцію щодо Волинської трагедії, визнавши її геноцидом проти польського народу,
здійсненим українськими націоналістами, йдеться у сюжеті ТСН.19:30.
Для нинішньої керівної партії та її союзників у парламенті Волинь є справою честі.
У резолюції парламенту йдеться, що геноцид здійснили українські націоналісти у 1943-45 роках, вбивши понад 100 тисяч поляків.
При цьому автор законопроекту Міхал Дворчик наголошував, що резолюція не спрямована проти українського народу і в ній не йдеться про колективну відповідальність українців. Провину покладають на українських націоналістів з УПА та ОУН. Але занепокоєння у Варшаві викликає те, що Україна зараз героїзує членів УПА,
яких у Польщі вважають антигероями - і це може звести мур між народами, якщо нічого не зміниться. Проти терміну "геноцид" виступили кілька опозиційних депутатів.
З іншого боку, навпаки, лунали пропозиції ухвалити резолюцію одноголосно за спеціальною процедурою.
Зрештою, 432 голоси "за", 10 утрималося, "проти" не проголосував ніхто. За резолюцію голосували стоячи і під оплески.
"Перший раз сейм описав те, що сталося – було вжито формулювання "геноцид".
Я думаю, що це дуже важливо і сподіваюсь, що то буде парадоксально позитивний перелом у польсько-українському діалозі.
Очевидно, що цей діалог буде тривалим і болісним... Це потрібно і полякам, і українцям", - заявив автор законопроекту Міхал Дворчик.
Водночас у резолюції йдеться і про українські жертви, і про так звані акції відплати - польські атаки на українські села.
Мовляв, про них теж не можна забувати.
Більше того, у цьому ж документі Сейм висловив солідарність з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією.
Більшість депутатів запевняли, що у ставленні Польщі до України нічого не зміниться.
"Не буде тут жодних негативних наслідків для України і жодних змін у зовнішній політиці - щодо підтримки України,
санкцій проти Росії, підтримки реформ і також у реалізації прагнень європейської інтеграції України – жодних змін не буде.
Є тільки засудження виконавців масових злочинів на Волині", - пояснив депутат із фракції "Громадянська платформа" Марцін Свєнціцький.
Дуже вдало ФСБ розколочує лайно в діжці
(Тут сумнівів не може бути, що саме росія розігрує цю карту).
Не хочеться підсобляти ворогові, але...
Але необхідно, принаймні, знати хоч елементарні факти і хронології.
Ну, хоча б, мати уявлення, по що саме йдеться?
Що це за "волинська різня"?
Що стало приводом?
Які тому причини?Яка послідовність подій?
З чого все почалося?..
Береза Картузька (концтабір)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Приміщення табірної адміністрації та пам'ятний обеліск
Будинок в'язниці
Руїни одного з корпусів
Бере́за-Карту́зька (пол. Miejsce Odosobnienia w Berezie Kartuskiej — дослівно «місце ізолювання в Березі-Картузькій») — концентраційний табір, створений польською владою в 1934 році в місті Береза-Картузька (зараз місто Береза) на Берестейщині (тепер — території Західної Білорусі) як місце позасудового інтернування супротивників керівного режиму.
Історія табору
Керівництво Берези Картузької
Із приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського установився авторитарний режим, відомий як «Санація» (пол. sanacja — «оздоровлення»), що означав «оздоровлення» громадського життя країни шляхом згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту й зміцнення виконавчої влади. Політична опозиція переслідувалася правовими засобами й силовими методами. Стосовно національних меншостей провадилася політика «культурного придушення», що восени 1930 року переросла в масові репресії проти українського населення Галичини й Волині («Пацифікація»). Приводом для «пацифікації» (умиротворення) послужили численні антипольські акції ОУН (підпали садиб польських колоністів — «осадників», руйнування ліній зв'язку й тому подібне). У ході «пацифікації» застосовувався принцип колективної відповідальності. Підрозділи польської поліції й армії були введені у понад 800 сіл, було арештовано понад 2 тисячі людей, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Українські депутати сейму, щоб не допустити їх участі у виборах, були поміщені під домашній арешт. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських шовіністичних угруповань. Справа дійшла до того, що в 1932 році Ліга Націй засудила дії польського уряду стосовно українського населення.
Діаграма з даними про кількість в'язнів у таборі в Березі Картузькій у 1934—1939 рр.
Актом помсти за «пацифікацію» стало вбивство 15 червня 1934 року в центрі Варшави бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, а також заступника керівника організації «BBWR» (пол. Bezpartyjny Blok Współpracy z Rządem — Безпартійний блок співробітництва з урядом — неполітична організація, тісно пов'язана з Пілсудським і його рухом «санації», існувала з 1928 по 1935 рік) Тадеуша Голувка.
За два дні, 17 червня, президент Польщі Ігнацій Мосцицький видав розпорядження про створення табору в Березі-Картузькій. Табір відкрили в приміщеннях колишнього картезіанського монастиря. Через цей табір пройшли сотні українців, у тому числі членів Організації українських націоналістів. Зокрема, в 1934 році у Березі-Картузькій перебувало 200 ув'язнених, у тому числі 120 українських націоналістів, 40 членів украй правої польської партії «ONR» (пол. Obóz Narodowo-Radykalny — Національно-радикальний табір) і близько 40 членів Комуністичної партії Західної України.
У таборі Береза-Картузька (так само як і в таборі Біла Підляська) дозволялося тримати людей до трьох місяців без суду, винятково за адміністративним рішенням поліції чи глави воєводства. Остаточне рішення про термін ув'язнення залишалося за адміністрацією табору.
Незважаючи на протести політичних сил, що виступали проти режиму «санації», табір існував і надалі, ставши місцем ув'язнення представників лівих організацій і активістів етнічних меншостей — переважно українців і білорусів. Очолював його інспектор поліції Ян Ґреффнер з Познані. Відповідно до польських джерел, у таборі утримувалося до 800 чосіб. За українськими джерелами, напередодні Другої світової війни в таборі утримувалося близько 5 тисяч українців. За радянським даними, до початку 1938 року число ув'язнених перевищувало тут 7 тисяч.
Табір мав дротову огорожу під високою напругою. Арештанти носили полотняний одяг із круглою полотняною шапочкою, на ногах — дерев'яні постоли. У невеликі камери із цементною підлогою набивали по 40 осіб. Щоб ув'язнені не сідали, підлога постійно поливалася водою. Їм заборонялося розмовляти. Долею в'язнів була виснажлива робота й голодний пайок. Жорстоке поводження з боку табірної адміністрації було нормою.[1]
За польським даними, з початком війни проти гітлерівської Німеччини табір було закрито, всіх ув'язнених звільнено, а в таборі утримувалися німецькі військовополонені, а також диверсанти й шпигуни — дванадцятьох із них піддано воєнно-польовому суду й розстріляно.
За радянським даними, наприкінці вересня 1939 року ув'язнених, що утримувалися в Березі-Картузькій, звільнила Червона Армія. В радянській історіографії цей факт підносився, як доказ визвольної сутності введення радянських військ на територію Західної Білорусі й України.
За німецької окупації в концтаборі Береза-Картузька ростріляно разом із родиною українського медика та громадського діяча Волині Петра Рощинського, лікаря з Радехівщини Петра Сайкевича.