Страница: 2551 Украина-вчера, сегодня, завтра...
Количество постов — 55541
Действующему президенту Украины Петру Порошенко в недалёком будущем придётся столкнуться с расследованием относительно своей фигуры, поскольку и в Украине, и за рубежом создают группу экспертов, главной задачей которых станет расследование деятельности нынешнего главы государства.
Настало время охренительных историй....
У нас специфический форум...
Вопрос к житомирянам или тем кто возил ЖЛ, это правда, что рассказывают за эту Падлу или нет?...
Действующему президенту Украины Петру Порошенко в недалёком будущем придётся столкнуться с расследованием относительно своей фигуры, поскольку и в Украине, и за рубежом создают группу экспертов, главной задачей которых станет расследование деятельности нынешнего главы государства.
Настало время охренительных историй....
У нас специфический форум...
Вопрос к житомирянам или тем кто возил ЖЛ, это правда, что рассказывают за эту Падлу или нет?...
http://zhzh.info/news/2017-12-02-34385
https://life.ru/t/%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%BB%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%8F/1065258/sladkii_aktiv_kak_poroshienko_otnial_u_bizniesmiena_konditierskuiu_fabriku_za_100_mln
https://www.youtube.com/watch?v=Wfv45Tlz4rY , рекомендую посмотреть !!!!
http://ualife.net/breaking-news/policiya-s-titushkami-osushhestvili-rejderskij-zaxvat-zhitomirskoj-konditerskoj-fabriki/16804/
Продается все ...с 5 минуты факты ...За Ириной Луценко тюрьма уже плачет и за Юрием Луценко тоже ...
Преступлений Порошенко хватит на два пожизненных срока ...
Преступлений Порошенко хватит на два пожизненных срока ...
Всем порошенковским жополизам посвящается....
Трохи позитиву !
У нас специфический форум...
Вопрос к житомирянам или тем кто возил ЖЛ, это правда, что рассказывают за эту Падлу или нет?...
ЖЛ. Ми возив. Що там на відео не дивився .
А які будуть питання ?
У нас специфический форум...
Вопрос к житомирянам или тем кто возил ЖЛ, это правда, что рассказывают за эту Падлу или нет?...
ЖЛ. Ми возив. Що там на відео не дивився .
А які будуть питання ?
Есть ли жизнь на Марсе?...)
У нас специфический форум...
Вопрос к житомирянам или тем кто возил ЖЛ, это правда, что рассказывают за эту Падлу или нет?...
ЖЛ. Ми возив. Що там на відео не дивився .
А які будуть питання ?
Есть ли жизнь на Марсе?...)
Інша планета...
Киевский «Завод «Кузня на Рыбальском» за $60-80 миллионов переоборудовал рыболовецкий траулер в «средний разведывательный корабль».
«Ни у одной страны в мире нет столь медлительного разведывательного корабля… По факту, новый разведывательный корабль – это старый рыболовецкий траулер с установленным на него разведывательным оборудованием. И, казалось бы, неважно. Ведь главное, чтобы работало. Но и тут беда – основная функция разведывательного корабля – это обнаружение и преследование подводных лодок. И вот здесь кроется загвоздка. Как может угнаться траулер, чья максимальная скорость составляет 11,6 узлов (21 км\ч), за субмариной, чья скорость достигает 20 узлов (37 км\ч)?... Тем не менее, 18 узлов в час – это минимальные требования к разведывательным кораблям. Желательно 24 узла и выше».
«Исходя из этого, можно сделать вывод, что нам опять подсунули неликвид за наши же деньги. И за наши же деньги собираются его содержать, с радостным видом сообщая об очередной «победе». Обошлось нам это чудо техники в 60-80 миллионов долларов с учетом установленной там техники. За половину этой суммы можно было приобрести 5-6 «Айлендов» и поставить на них хорошую аппаратуру», - пишет эксперт.
https://censor.net.ua/blogs/3125337/noveyishiyi_sredniyi_razvedyvatelnyyi_korabl_korruptsiya
Напомните, какой падле принадлежит «Завод «Кузня на Рыбальском»?...
Не он ли "поднял армию" через свой карман?...
«Ни у одной страны в мире нет столь медлительного разведывательного корабля… По факту, новый разведывательный корабль – это старый рыболовецкий траулер с установленным на него разведывательным оборудованием. И, казалось бы, неважно. Ведь главное, чтобы работало. Но и тут беда – основная функция разведывательного корабля – это обнаружение и преследование подводных лодок. И вот здесь кроется загвоздка. Как может угнаться траулер, чья максимальная скорость составляет 11,6 узлов (21 км\ч), за субмариной, чья скорость достигает 20 узлов (37 км\ч)?... Тем не менее, 18 узлов в час – это минимальные требования к разведывательным кораблям. Желательно 24 узла и выше».
«Исходя из этого, можно сделать вывод, что нам опять подсунули неликвид за наши же деньги. И за наши же деньги собираются его содержать, с радостным видом сообщая об очередной «победе». Обошлось нам это чудо техники в 60-80 миллионов долларов с учетом установленной там техники. За половину этой суммы можно было приобрести 5-6 «Айлендов» и поставить на них хорошую аппаратуру», - пишет эксперт.
https://censor.net.ua/blogs/3125337/noveyishiyi_sredniyi_razvedyvatelnyyi_korabl_korruptsiya
Напомните, какой падле принадлежит «Завод «Кузня на Рыбальском»?...
Не он ли "поднял армию" через свой карман?...
«Ни у одной страны в мире нет столь медлительного разведывательного корабля… По факту, новый разведывательный корабль – это старый рыболовецкий траулер с установленным на него разведывательным оборудованием. И, казалось бы, неважно. Ведь главное, чтобы работало. Но и тут беда – основная функция разведывательного корабля – это обнаружение и преследование подводных лодок. И вот здесь кроется загвоздка. Как может угнаться траулер, чья максимальная скорость составляет 11,6 узлов (21 км\ч), за субмариной, чья скорость достигает 20 узлов (37 км\ч)?... Тем не менее, 18 узлов в час – это минимальные требования к разведывательным кораблям. Желательно 24 узла и выше».
С уважением,
Сергей
--------------------
Мы просто обязаны оберегать и защищать самое ценное, что подарил нам Всевышний
Блог о тахографах для людей!
Сергей
--------------------
Мы просто обязаны оберегать и защищать самое ценное, что подарил нам Всевышний
Блог о тахографах для людей!
«Ни у одной страны в мире нет столь медлительного разведывательного корабля… По факту, новый разведывательный корабль – это старый рыболовецкий траулер с установленным на него разведывательным оборудованием. И, казалось бы, неважно. Ведь главное, чтобы работало. Но и тут беда – основная функция разведывательного корабля – это обнаружение и преследование подводных лодок. И вот здесь кроется загвоздка. Как может угнаться траулер, чья максимальная скорость составляет 11,6 узлов (21 км\ч), за субмариной, чья скорость достигает 20 узлов (37 км\ч)?... Тем не менее, 18 узлов в час – это минимальные требования к разведывательным кораблям. Желательно 24 узла и выше».
А где я писал про "зраду"?
Это очередная "перемога" кармана над Украиной...
Генеральный прокурор Украины Юрий Луценко готов поделиться с новоизбранным президентом Украины Владимиром Зеленским своим видением в вопросах борьбы с коррупцией и преодоления монополизма.
"Если ему будет интересна моя точка зрения на то, что необходимо изменить, чтобы в стране было лучше, например, в вопросах борьбы с коррупцией, или в преодолении монополизма, или в других вопросах – я готов с ним пообщаться из уважения к всенародно избранному главе государства", - сказал Луценко.
Вот это да! А что ж ты пять лет это Порошенко не рассказывал?
Ну или не менял сразу.
"Если ему будет интересна моя точка зрения на то, что необходимо изменить, чтобы в стране было лучше, например, в вопросах борьбы с коррупцией, или в преодолении монополизма, или в других вопросах – я готов с ним пообщаться из уважения к всенародно избранному главе государства", - сказал Луценко.
Вот это да! А что ж ты пять лет это Порошенко не рассказывал? Ну или не менял сразу.
Вот это да! А что ж ты пять лет это Порошенко не рассказывал? Ну или не менял сразу.
"Кум куму глаз не выклюет..."
Президентство Порошенко закінчив достойно,
без фальсикацій, боровся, пройшов тести і стадіон,
чекаємо розслідувань, що правда проти нього, а що брехня.
Щось сказати може лише рішення суду.
Інакше можуть бути сфальшовані всі звинувачення висунуті зараз.
Пі. Сі. Проросійські кльоуни можуть дзьобати хоч цілодобово...
без фальсикацій, боровся, пройшов тести і стадіон,
чекаємо розслідувань, що правда проти нього, а що брехня.
Щось сказати може лише рішення суду.
Інакше можуть бути сфальшовані всі звинувачення висунуті зараз.
Пі. Сі. Проросійські кльоуни можуть дзьобати хоч цілодобово...
Україна понад усе!
Олександр
Хтось почав обурюватись, що 25% уявили себе сіллю землі і совістю нації, задаючи при цьому риторичне питання «А хто ж тоді 73%?». Хтось заперечив, як на мене достатньо аргументовано, самоназвавшись «недобитками» після століть знищення нашої нації і країни. То хто ж такі ці «25%»? Що ж, може для когось це буде лонгрід, але спробую пояснити на своїй шкурі…
Так от, я – ті 25%, чиї пра- і прапрадіди воювали 104 роки тому. Часто один з одним. Один за Царя-батюшку, інший за Цісаря-Імператора. А 100 років тому побачили, що вони таки одного народу тільки з різними кокардами на кашкетах. Правда тривало це недовго. Вернувшись з воєн на свої поля, продовжували гарувати. І то так, що першими в своїх селах покупували парові молотарки і добре платили найманим робітникам.
Я – ті 25%, чиїх дідів і прадідів розкуркулювали у 20-х комсодрали з комнезамами і пацифіковували в 30-х улани з жовнірами. І то так, що вижили далеко не всі. І там, і там.
Я – ті 25%, чиї діди і баби всіма правдами і неправдами, підробляючи чужі паспорти, тікали в міста із сіл, на які насувався голодомор. Або переходили грудневими лісами через кордон, рятуючись від «перших совітів». Покинувши створювану роками мануфактуру.
Я – ті 25%, чиїх дідів відправляли в Сибір за те, що були священниками вже знищеної Української автокефальної церкви. Або пресували НКВС, за те, що в паспорті закреслив «русскій» і сам написав «українець».
Я – ті 25%, чиї діди і баби віддавали своїх первістків до українських шкіл в Харкові. Які ще існували. І які збирались в «Сокіл» і відроджували розгромлену «Просвіту» наперекір польській владі.
Я – ті 25%, чиїх батьків народжували в кімнатках, поділених фанерними перегородками на 3 родини. В тому ж Харкові, в 1937-му. Або в орендованій квартирі в уже піднімецькій Польщі. В 1940-му. А в 1941-му і ті і інші тікали від війни назад в села. Або хоронили дітей по довгій дорозі в евакуацію.
Я – ті 25%, чиї діди лягали греблями чорносвитних штрафбатів у 1943-му. Пропалими без вісти. Через місяць після повторної мобілізації. Або підривали себе в криївках в 1946-му. Або отримували кулю в скроню від «стрибків» у 1947-му. А їхні дружини сивіли за одну ніч, але наполегливо навчали дітей. Розуму, життю, але, найперше - гідності.
Я – ті 25%, чиї батьки, взувши безрозмірні материні чоботи, загрузали у весняній багнюці. Поки сусід не витягував і не приносив в оберемку додому. «Бо який же Великдень без хрону. А з усіх чоловіків у хаті лишився тільки я. Хрін – то чоловіча справа». І так до останнього Великодня свого життя.
Я – ті 25%, чиї матері нишком ковтали гіркі сльози, «бо у колежанок був тато, а у мене - ні», і зі ще більшим завзяттям вчились і вчились. Бо за них просити було нікому.
Я – ті 25%, чиї батьки їхали до Києва 200 км на підводі вступати до Університету в 1954-му. Або до Чернівців на біологію, бо до Львова на медицину – не було грошей. Або летіли кукурузником з Чернівців до Києва вступати в аспірантуру в 1962-му.
Я – ті 25%, чиї батьки гуртувались в «Клуби творчої молоді» і вставали на «Тінях забутих передків» в кінотеатрі «Україна» в 1965-му. Для яких «шістдесятники» - не щось потойбічне, а люди, які жили і творили поруч. Які до ранку могли читати свої вірші, прогулюючись Дніпровськими схилами. Живі люди з плоті і крові. Але, найголовніше – Духу.
Я – ті 25%, чиї батьки переховували самвидав у 1970-х. І кого невсипуще вів КГБ, і не раз перетрушував квартиру обшуками. І забирав «Неопалиму купину». Але вони продовжували говорити українською. В зросійщеному Києві. Пропускаючи мимо вух викрики «бандєровка» за свою вишиванку і українську. І не збирались вступати до партії. Хоча так можна було б жити легше і краще.
Я – ті 25%, які пам’ятають, як цитькала бабуся, коли намагався спитати про жовто-синій прапор. І як цей прапор піднімали над Київрадою кілька років потому. І які говорили українською, гордо почуваючись «білою вороною» серед однолітків. І які носили теплі речі і термоси з чаєм студентам на площу Жовтневої Революції. І які не вірили, що таке можливо, коли революція на граніті перемогла.
Я – ті 25%, які пам’ятають ГКЧП, 24 серпня і 1-е грудня 1991-го, першу «Червону руту» і виступи «Не журись».
Я – ті 25%, які пам’ятають програш Чорновола у 1991-му і тихий жах в 1999-му. І багатотисячну ходу за його тілом. І шок від вбивства Гії.
Я – ті 25%, які розбивали палатки на Лютеранській під час «України без Кучми», і вдало увернувшись від «Беркуту», наступного ранку вже їхали доповідати на медичній конференції в Житомирі.
Я – ті 25%, які за свої гроші їхали спостерігачами на найвіддаленіші дільниці Донбасу і Слобожанщини восени 2004-го. І вернувшись після другого туру, йшли на Майдан навіть не заходячи додому. І пишались своєю нацією і країною під час інаугурації Ющенка. І впадали в розпач в наступні кілька років.
Я – ті 25%, які приймали побитих студентів 30 листопада і вийшли на «марш мільйона» через кілька днів. Які почувши в морозному нічному небі «Київ, вставай!» не всиділи вдома. І зібравши ще кількох таких же намаханих, встали біля Профспілок в ніч на 11-е грудня. Поруч стояв рудий здоровенний норвежець в тоненькому пальті, і ошелешено дивився довкола. А вистоявши, зранку поїхали знову в лікарню, на роботу.
Я – ті 25%, у яких перевернувся світ після смерті Нігояна і Жизневського. Які закривали очі Романові Сенику. І приймали козака Михайла, випущеного посеред ночі з Голосіївського РУВС. І обводили навколо пальця «космонавтів», яким був потрібен підірваний в Профспілках правосек, і посеред ночі відправляли його на Львів. А поки менти спохопились, той вже був по дорозі на Краків.
Я – ті 25%, які з 18 по 20 лютого жили в операційній. І неймовірно пишались своїми співгромадянами, які умудрились влаштувати в лікарні волонтерський мурашник за лічені години. І колегами, інтернами і навіть студентами, які примчались з різних кінців і лікарень міста, накидавши в ординаторській гору речей і сумок висотою з людський зріст. І мамою, яка на 8-му десятку човником їздила між лікарнею і Профспілками з шовним і перев’язувальним матеріалом. І умудрялась це робити поки Профспілки не підпалили.
Я – ті 25%, у кого на очах помирали Сашко Плеханов і Василь Мойсей. І руки тремтіли від безсилої люті… Так само тремтіли через день, коли втік овоч і ми виходили вночі на патрулювання спорожнілого міста.
Я – ті 25%, які не могли повірити у захоплення Ради Криму. І пішли у військкомати, ще тоді, в березні. Принаймні, оновити персональні дані. Спантеличено дивились на «русскую весну», і видзвонювали рідних в Сімферополі, Донецьку, Макіївці, Харкові і Луганську… Назбирали, чого могли і погнали свої машини на Схід. В частини, у яких не було нічого, або майже нічого. Але які розуміли як і могли воювати. І в лікарні, які ніколи не бачили бойової травми. І не знали, що робити з масовими надходженнями.
Я – ті 25%, які дивились на парад у 2014-му і одночасно гортали повідомлення про Іловайськ. Для яких «кіборги» набуло сакрального значення, і не зменшилось після падіння ДАПа. Які таки потрапили в 4-у хвилю, але в учебці дивились, як наші виходили з Дебальцевого. І якого біса я тут, якщо я потрібен зараз ТАМ! Там, де Саня Данилюк оперує в оточенні в бліндажі…
Я – ті 25%, які, одягнувши погони, трошки бортонули армійщину і ефективно позакривали пробоїни в медслужбі ЗСУ, допоки підтягувались нові кадри. Сіли у вертушки і бехи, таблетки і мотолиги, зайшли на медпункти, приймальні, в реанімації і в операційні вздовж всього передка. І лікували, оперували, перев’язували, евакуювали, завантажували борти, періодично криючи матом старий совок. І познайомились з тим же Сашком Данилюком, евакуюючи чергового 300-го, тільки вже зі Станиці. І чесно вийшли на дембель. Або підписали контракт. І пам’ятають всіх своїх 200-х. Назавжди.
Я – ті 25%, які придавлюючи по ночах чортів ПТСР, щоранку знаходять нові завдання на свою голову. Або дупу. Бо їх до фіга і трошки більше. В МОУ і МОЗі, в Радах і Комісіях, в ГО і ОСББ.
Я – ті 25%, які розуміють для чого нам Україна. І щоранку задають собі питання «Що я можу зробити ще?» І ми знаємо свій шлях. І якщо тобі зрозумілі наші цінності і Держава для тебе більше, ніж шмат ковбаси, - ставай пліч-о-пліч. Просто нам не по дорозі з тими, кому POHUY. Бо нам не POHUY. І ніколи не було. Для нас основною метою, реалізувати можливість новим і молодим людям прийти в політику.
ДОЛУЧАЙСЯ:
https://www.25percent.org.ua/
Так от, я – ті 25%, чиї пра- і прапрадіди воювали 104 роки тому. Часто один з одним. Один за Царя-батюшку, інший за Цісаря-Імператора. А 100 років тому побачили, що вони таки одного народу тільки з різними кокардами на кашкетах. Правда тривало це недовго. Вернувшись з воєн на свої поля, продовжували гарувати. І то так, що першими в своїх селах покупували парові молотарки і добре платили найманим робітникам.
Я – ті 25%, чиїх дідів і прадідів розкуркулювали у 20-х комсодрали з комнезамами і пацифіковували в 30-х улани з жовнірами. І то так, що вижили далеко не всі. І там, і там.
Я – ті 25%, чиї діди і баби всіма правдами і неправдами, підробляючи чужі паспорти, тікали в міста із сіл, на які насувався голодомор. Або переходили грудневими лісами через кордон, рятуючись від «перших совітів». Покинувши створювану роками мануфактуру.
Я – ті 25%, чиїх дідів відправляли в Сибір за те, що були священниками вже знищеної Української автокефальної церкви. Або пресували НКВС, за те, що в паспорті закреслив «русскій» і сам написав «українець».
Я – ті 25%, чиї діди і баби віддавали своїх первістків до українських шкіл в Харкові. Які ще існували. І які збирались в «Сокіл» і відроджували розгромлену «Просвіту» наперекір польській владі.
Я – ті 25%, чиїх батьків народжували в кімнатках, поділених фанерними перегородками на 3 родини. В тому ж Харкові, в 1937-му. Або в орендованій квартирі в уже піднімецькій Польщі. В 1940-му. А в 1941-му і ті і інші тікали від війни назад в села. Або хоронили дітей по довгій дорозі в евакуацію.
Я – ті 25%, чиї діди лягали греблями чорносвитних штрафбатів у 1943-му. Пропалими без вісти. Через місяць після повторної мобілізації. Або підривали себе в криївках в 1946-му. Або отримували кулю в скроню від «стрибків» у 1947-му. А їхні дружини сивіли за одну ніч, але наполегливо навчали дітей. Розуму, життю, але, найперше - гідності.
Я – ті 25%, чиї батьки, взувши безрозмірні материні чоботи, загрузали у весняній багнюці. Поки сусід не витягував і не приносив в оберемку додому. «Бо який же Великдень без хрону. А з усіх чоловіків у хаті лишився тільки я. Хрін – то чоловіча справа». І так до останнього Великодня свого життя.
Я – ті 25%, чиї матері нишком ковтали гіркі сльози, «бо у колежанок був тато, а у мене - ні», і зі ще більшим завзяттям вчились і вчились. Бо за них просити було нікому.
Я – ті 25%, чиї батьки їхали до Києва 200 км на підводі вступати до Університету в 1954-му. Або до Чернівців на біологію, бо до Львова на медицину – не було грошей. Або летіли кукурузником з Чернівців до Києва вступати в аспірантуру в 1962-му.
Я – ті 25%, чиї батьки гуртувались в «Клуби творчої молоді» і вставали на «Тінях забутих передків» в кінотеатрі «Україна» в 1965-му. Для яких «шістдесятники» - не щось потойбічне, а люди, які жили і творили поруч. Які до ранку могли читати свої вірші, прогулюючись Дніпровськими схилами. Живі люди з плоті і крові. Але, найголовніше – Духу.
Я – ті 25%, чиї батьки переховували самвидав у 1970-х. І кого невсипуще вів КГБ, і не раз перетрушував квартиру обшуками. І забирав «Неопалиму купину». Але вони продовжували говорити українською. В зросійщеному Києві. Пропускаючи мимо вух викрики «бандєровка» за свою вишиванку і українську. І не збирались вступати до партії. Хоча так можна було б жити легше і краще.
Я – ті 25%, які пам’ятають, як цитькала бабуся, коли намагався спитати про жовто-синій прапор. І як цей прапор піднімали над Київрадою кілька років потому. І які говорили українською, гордо почуваючись «білою вороною» серед однолітків. І які носили теплі речі і термоси з чаєм студентам на площу Жовтневої Революції. І які не вірили, що таке можливо, коли революція на граніті перемогла.
Я – ті 25%, які пам’ятають ГКЧП, 24 серпня і 1-е грудня 1991-го, першу «Червону руту» і виступи «Не журись».
Я – ті 25%, які пам’ятають програш Чорновола у 1991-му і тихий жах в 1999-му. І багатотисячну ходу за його тілом. І шок від вбивства Гії.
Я – ті 25%, які розбивали палатки на Лютеранській під час «України без Кучми», і вдало увернувшись від «Беркуту», наступного ранку вже їхали доповідати на медичній конференції в Житомирі.
Я – ті 25%, які за свої гроші їхали спостерігачами на найвіддаленіші дільниці Донбасу і Слобожанщини восени 2004-го. І вернувшись після другого туру, йшли на Майдан навіть не заходячи додому. І пишались своєю нацією і країною під час інаугурації Ющенка. І впадали в розпач в наступні кілька років.
Я – ті 25%, які приймали побитих студентів 30 листопада і вийшли на «марш мільйона» через кілька днів. Які почувши в морозному нічному небі «Київ, вставай!» не всиділи вдома. І зібравши ще кількох таких же намаханих, встали біля Профспілок в ніч на 11-е грудня. Поруч стояв рудий здоровенний норвежець в тоненькому пальті, і ошелешено дивився довкола. А вистоявши, зранку поїхали знову в лікарню, на роботу.
Я – ті 25%, у яких перевернувся світ після смерті Нігояна і Жизневського. Які закривали очі Романові Сенику. І приймали козака Михайла, випущеного посеред ночі з Голосіївського РУВС. І обводили навколо пальця «космонавтів», яким був потрібен підірваний в Профспілках правосек, і посеред ночі відправляли його на Львів. А поки менти спохопились, той вже був по дорозі на Краків.
Я – ті 25%, які з 18 по 20 лютого жили в операційній. І неймовірно пишались своїми співгромадянами, які умудрились влаштувати в лікарні волонтерський мурашник за лічені години. І колегами, інтернами і навіть студентами, які примчались з різних кінців і лікарень міста, накидавши в ординаторській гору речей і сумок висотою з людський зріст. І мамою, яка на 8-му десятку човником їздила між лікарнею і Профспілками з шовним і перев’язувальним матеріалом. І умудрялась це робити поки Профспілки не підпалили.
Я – ті 25%, у кого на очах помирали Сашко Плеханов і Василь Мойсей. І руки тремтіли від безсилої люті… Так само тремтіли через день, коли втік овоч і ми виходили вночі на патрулювання спорожнілого міста.
Я – ті 25%, які не могли повірити у захоплення Ради Криму. І пішли у військкомати, ще тоді, в березні. Принаймні, оновити персональні дані. Спантеличено дивились на «русскую весну», і видзвонювали рідних в Сімферополі, Донецьку, Макіївці, Харкові і Луганську… Назбирали, чого могли і погнали свої машини на Схід. В частини, у яких не було нічого, або майже нічого. Але які розуміли як і могли воювати. І в лікарні, які ніколи не бачили бойової травми. І не знали, що робити з масовими надходженнями.
Я – ті 25%, які дивились на парад у 2014-му і одночасно гортали повідомлення про Іловайськ. Для яких «кіборги» набуло сакрального значення, і не зменшилось після падіння ДАПа. Які таки потрапили в 4-у хвилю, але в учебці дивились, як наші виходили з Дебальцевого. І якого біса я тут, якщо я потрібен зараз ТАМ! Там, де Саня Данилюк оперує в оточенні в бліндажі…
Я – ті 25%, які, одягнувши погони, трошки бортонули армійщину і ефективно позакривали пробоїни в медслужбі ЗСУ, допоки підтягувались нові кадри. Сіли у вертушки і бехи, таблетки і мотолиги, зайшли на медпункти, приймальні, в реанімації і в операційні вздовж всього передка. І лікували, оперували, перев’язували, евакуювали, завантажували борти, періодично криючи матом старий совок. І познайомились з тим же Сашком Данилюком, евакуюючи чергового 300-го, тільки вже зі Станиці. І чесно вийшли на дембель. Або підписали контракт. І пам’ятають всіх своїх 200-х. Назавжди.
Я – ті 25%, які придавлюючи по ночах чортів ПТСР, щоранку знаходять нові завдання на свою голову. Або дупу. Бо їх до фіга і трошки більше. В МОУ і МОЗі, в Радах і Комісіях, в ГО і ОСББ.
Я – ті 25%, які розуміють для чого нам Україна. І щоранку задають собі питання «Що я можу зробити ще?» І ми знаємо свій шлях. І якщо тобі зрозумілі наші цінності і Держава для тебе більше, ніж шмат ковбаси, - ставай пліч-о-пліч. Просто нам не по дорозі з тими, кому POHUY. Бо нам не POHUY. І ніколи не було. Для нас основною метою, реалізувати можливість новим і молодим людям прийти в політику.
ДОЛУЧАЙСЯ:
https://www.25percent.org.ua/
Україна понад усе!
Олександр
Хтось почав обурюватись, що 25% уявили себе сіллю землі і совістю нації...
Мордовка вже обісралася...
А ще шаровари не одягали...
А ще шаровари не одягали...
Україна понад усе!
Олександр
Хтось почав обурюватись, що 25% уявили себе сіллю землі і совістю нації...
Авторизуйтесь для возможности отправлять сообщения
Новые темы
Похожие темы